Дошкільне дитинство – короткий, але важливий період ствердження особистості. У ці роки дитина отримує початкові знання про навколишній світ, у неї починає складається певне відношення до людей, до праці, виробляються навички і звички правильної поведінки, формується характер.

Різні соціально-психологічні умови виховання дітей дошкільного віку по-різному впливають на формування їх поведінкової сфери. Особливо важливим у цей період є вплив умов сімейного виховання дитини, характер стосунків у сім’ї, взаємодія батьків з дитиною. Оскільки сім’я як найближче і найбільш значуще для дошкільника соціальне оточення спрямовує тенденції розвитку культури поведінки дитини, окреслює можливості попередження і корекції небажаних проявів у поведінковому компоненті її розвитку.

Дослідники в галузі медичної психології визначають негативні прояви у поведінці як спеціальний засіб, психологічний захист, у ситуаціях аномалій психічного розвитку. Психологічною основою негативних реакцій у всіх випадках є незадоволення якихось надзвичайно істотних для дитини потреб соціального характеру: потреби у спілкуванні, схваленні, пошані, емоційному контакті із значущим іншим (однолітком або близьким дорослим). Блокування задоволення таких потреб стає джерелом глибоких особистісних переживань, а міра їх усвідомлення дитиною сприяє виникненню у неї негативних тенденцій у поведінці. Як реакція на неуспіх (у досягненні бажаного) – негативна реакція є компенсаторною, захисною. Вона допомагає дитині вистояти у складній для неї життєвій ситуації: в одних випадках за рахунок зовнішнього знецінення істотної для неї потреби, в інших – шляхом ствердження себе за рахунок нарочитої недисциплінованості, блазенства тощо.

Науковці радять відрізняти негативну реакцію дитини від звичайної її неслухняності за двома суттєвими ознаками.

По-перше, домінуванням соціальних стосунків, оновленим ставленням до іншої людини. Як правило, дитина демонструє негативну реакцію не на саму дію, яку вона відмовляється виконувати, а на вимогу чи прохання дорослого. Вона не робить чогось тільки тому, що це запропонувала їй конкретна доросла людина. Тож негативні прояви є актом соціального характеру: вони, перш за все, адресовані людині, а не змісту того, про що дошкільника просять. Для негативних проявів характерна вибірковість: дитина ігнорує вимоги одного члена сім’ї або одного вихователя, а з іншим досить слухняна. Головна мета дії – зробити навпаки.

По-друге, нове ставлення дитини до власного афекта. Дитина не діє під впливом афекта, а чинить усупереч власному бажанню. За різкої форми негативізму можна спостерігати, як правило, протилежну відповідь на будь-яку пропозицію, зроблену авторитетним тоном. Тож негативні прояви – це така реакція, така тенденція, де мотив знаходиться поза даною ситуацією.

Дітей з негативними проявами відрізняє їх чутливість і вразливість. Основними рисами характеру таких дітей є егоїзм та самовдоволеність. Тому надмірна чутливість до всього, що стосується їх особистості, викликає реакцію протесту. Будь-яку критику і зауваження, несхвалення чи просто байдужість оточуючих вони сприймають як образу. А оскільки це може відбуватися достатньо часто, то дошкільники з негативними проявами, можуть виглядати як роздратовані й підозрілі. Вони, як правило, не здатні володіти своїми емоціями.

Традиційно, негативні прояви поведінки, неминуче виникаючі конфлікти з однолітками, поступово погіршують статус дошкільника. Дитина об’єктивно не спроможна бути колективістом, оскільки у неї втрачається уміння підкорювати особисте суспільному, зникає відповідальність перед колективом за себе і друзів тощо.

Негативні переживання, які виникають під час невдач, негативного досвіду поведінки, сприяють формуванню негативних якостей. Наприклад, пасивність може зумовлювати такі особистісні якості як байдужість та лінощі. Так поступово формується особистість важковиховуваної дитини. Причому вчинки дитини визначаються домінуючою негативною рисою характеру, яка підпорядковує собі інші якості, позитивні теж. Зазвичай дошкільник у такій ситуації прагне відійти від вимог, виконання яких потребує від нього значних зусиль. Одночасно він намагається знайти чи створити таке середовище, в якому б його егоїзм, недисциплінованість та інші негативні риси змогли б викликати підтримку оточуючих.

Тож, на думку багатьох науковців, діти з негативними проявами у поведінці, як правило, неслухняні, неврівноважені, часто нечутливі як до заохочень, так і до покарань. Їх відрізняють нестійкий настрій і неадекватна поведінка. З іншими дітьми вони деспотичні і владні. Багато з них уже в ранньому дитинстві виявляють холодну жорстокість та повну байдужість до потреб і страждань інших.

Узагальнення запропонованих багатьма дослідниками класифікацій відхилень у поведінці дітей дає нам підстави виділити чотири найбільш характерні для дітей дошкільного віку групи порушень їх поведінки, своєрідні "корені поведінкових відхилень у майбутньому", а саме:

– негативні прояви поведінки, що зумовлені дефіцитом уваги;

– негативні прояви поведінки, що зумовлені кризами психовікового розвитку (кризами трьох та семи років);

– негативні прояви поведінки, що зумовлені неправильними типами виховання в сім’ї;

– негативні прояви поведінки, що зумовлені несприятливою адаптацією дитини до закладів дошкільної освіти та загальноосвітньої школи.

Обов’язковою умовою для формування негативних проявів у поведінці дітей, їх виникнення, закріплення в якості стійкої поведінкової реакції є неправильна позиція дорослого у вихованні, педагогічно недоцільне реагування в ситуаціях первинних проявів негативізмів.

У дошкільному віці внаслідок неправильного виховання в сім’ї виникають помилки в поведінці дитини: невміння гратися з однолітками, спілкуватися з ними, формується неправильне ставлення до старших і до самого себе. У їх основі – невдачі в грі і трудових діях, що зароджують невпевненість у собі, образливість, упертість і навіть агресивність та озлобленість. Дефіцит успіху в грі і дефіцит спілкування ведуть до викривлення психічного розвитку. У молодшому шкільному віці продовжують діяти наслідки неправильного виховання в сім’ї та дитячому садку, зароджуючи нові явища: прагнення уникати неприємностей, пов’язаних з невдачами у навчальній діяльності і стосунках з оточуючими, наслідками чого можуть бути – неслухняність, істеричність, примхливість, нерішучість, пасивність.

Помилки у поведінці дитини проявляються у безумовному наслідуванні нею вчинків окремих дорослих, невмінні діяти самостійно.

Виділяють такі найтиповіші помилки сімейного виховання:

– дефіцит позитивного спілкування батьків з дітьми;

– відсутність у дорослих власних моральних позицій;

– така організація життя в сім’ї, яка не сприяє формуванню у дитини моральних навичок;

– незнання і нерозуміння батьками внутрішнього світу власної дитини;

– недоброзичливе, грубе ставлення дорослих до дитини.

Виділяють такі стратегії виховання дитини в сім’ї:

– безконтрольність: виховання, за якого відсутні увага та належний контроль з боку батьків.

Поширений у родинах "бізнесменів", у неповних та неблагополучних сім’ях;

– надмірна опіка: виховання, що передбачає постійний контроль батьків за дітьми, культивування дисципліни і звітності, що, як правило, приводить до формування пасивної особистості дитини, яка не здатна приймати рішення самостійно;

– "попелюшка": тип виховання, що, застосовується батьками до нелюбої дитини та виникає в сім’ях, де є хворі: інша дитина чи хтось із членів родини. Тому на здорову дитину делегується занадто багато обов’язків, з одночасним обмеженням уваги до неї. Внаслідок цього може формуватись астенічний (ослаблений) тип особистості дитини;

– дитина-"кумир": констатується у ситуаціях єдиної чи наймолодшої дитини в сім’ї, що формує особистість, яка погано переносить нестачу уваги до себе і готова привертати її в будь-який спосіб, добрими чи поганими вчинками. У стосунках з іншими людьми такі діти демонструють егоцентризм.

До типів, що можуть негативно впливати на формування особистості дитини, зумовлюючи формування негативних проявів у її поведінці, науковці відносять гіперопікування, непослідовний, егоцентризм.

Гіперопікування – тип виховання, внаслідок якого у дитини формується стереотип поведінки слабкої і несамостійної особи, яка нічого не може без батьків. Таким дітям складно спілкуватися з однолітками, вони погано звикають до нових умов, дійсно, часто хворіють. Іноді, у відповідь на батьківське гіперопікування, у дитини, навпаки, може виникнути протестна форма поведінки, коли малюк намагається опиратися батьківським обмеженням, що призводить до численних конфліктів у сім’ї.

Егоцентризм – такий тип виховання нерідко застосовується у родинах, що виховують єдину дитину. Тому вона – основна мета у житті всіх членів сім’ї. Надлишок любові нічим не кращий за її дефіцит. Звикнувши до такої безумовної любові, з боку усіх дорослих, дитина зазвичай переживає справжній стрес і розчарування якщо не всі, хто знаходиться поряд готові просто так любити й обожнювати її.

Непослідовний – тип констатується у родинах, де є неузгодженість і непослідовність вимог до дитини з боку дорослих, які беруть участь у її вихованні. Внаслідок цього у дитини виникає нерозуміння того, чого ж від неї хочуть і вимагають батьки, адже система вимог і покарань постійно змінюється. Ось чому у дітей із таких сімей формується ситуативна самооцінка, за якої в одній ситуації дитина почувається успішною і сильною, а в іншій – невпевненою у собі і слабкою. Зазначені типи виховання, якщо вони є домінуючими, призводять до негативних виховних результатів.

Чинниками негативних проявів у поведінці дитини, що зумовлені неправильним вихованням вважають: копіювання поведінки іншої людини; неправильну спрямованість родинного виховання; тривале перебування дитини наодинці зі складними для неї проблемами; невміння розподілити час та організувати своє дозвілля; відсутність інших шляхів для самоствердження і самореалізації; прагнення привернути до себе увагу; спроби розважитися.

Так у дошкільному віці внаслідок неправильного виховання у сім’ї виникають помилки у поведінці дитини: невміння гратись із ровесниками, спілкуватися з ними, нешанобливе ставлення до дорослих, недооцінка або переоцінка власних можливостей. Їх основою є невдалі стосунки у грі й трудових діях, які породжують невпевненість у собі, образливість, упертість, агресивність, озлобленість. Дефіцит успіху у грі і дефіцит спілкування ведуть до деформованого психічного розвитку.

За результатами досліджень до семи років у дитини вже проявляються такі складні новоутворення, як оцінка самого себе, самолюбство, а також протиріччя між сприйманням себе, ставленням до себе й оцінкою оточуючих, дорослих, однолітків. Уперше виникає внутрішня боротьба переживань. Новий спосіб життя, пов’язаний з початком шкільного навчання, виявляє суттєвий вплив на протікання кризи семи років і швидкість виходу з нього. Відбувається переоцінка цінностей, формується нове ставлення до оточуючого світу і природної регуляції поведінки. Провідною діяльністю стає не гра, з захопленістю самим її процесом, а навчання – своєрідна систематична напружена праця. Велику роль у цей період відіграє емоційна сфера дитини, яка перебуває у стані формування, і може як допомогти у становленні особистості, так і гальмувати її розвиток. Переживання негативних емоцій дитиною найчастіше пов’язане з близькими дорослими і є наслідком їх ставлення до дій дитини негативного чи позитивного характеру.

Для батьків важковиховуваних дітей характерними є невміння правильно використовувати методи виховання, зокрема, заохочення і покарання. Такі батьки рідко заохочують дитину за гарну поведінку, часто неправильно і непослідовно реагують на негативну поведінку. Вони занадто багато уваги приділяють тільки негативним вчинкам дітей, не розуміючи, що часом негативна поведінка дитини викликана її пошуком уваги з боку батьків. Приділяючи такій поведінці багато уваги, батьки закріплюють її у дитини.

Спроби дорослих пришвидшити виправлення негативних рис дитини за допомогою окремих дій, не змінюючи усієї системи виховання є, як правило, неефективними. Саме у власних педагогічних помилках треба шукати батькам чинники негативних проявів у поведінці їх дітей.